Подробиці трагедії на переїзді, в якій загинула молода родина

Трагедія сталася 12 липня близько 20.55 на залізничному переїзді поблизу Куликівки (неподалік блокпоста). Електрич­ка сполученням «Чернігів-Ніжин» протаранила легковий автомо­біль «Фольксваген Пассат», який виїхав на переїзд попри черво­не світло і заборонний звуковий сигнал. Удар прийшовся в пра­вий бік машини — прямо посе­редині. Водій іномарки — 32-річний Денис Матвієнко, його дру­жина Анжела (їй було 29) та їхня старша дочка Валерія (19 липня їй мало виповнитися 9 років) — загинули на місці, а молодша дочка, 2-річна Кіра, померла в лікарні.

На місці цієї страшної ДТП ми були на­ступного ранку. Там про неї нагадували дрібні частинки розбитого автомобільного скла та сліди «прочиреної» бетонноі конструкції переїзду, а також краплі крові на коліях і шпа­лах на 312 (!) метрів. Саме стільки електропоїзд пхав поперед себе зім’яту іномарку. У Анжели (вона їхала на передньому пасажир­ському сидінні) та Валерії (теж сиділа спра­ва, тільки позаду) шансів вижити фактичне не було, оскільки удар прийшовся саме по них. Денис, який був за кермом, від отриманих численних переломів теж помер миттєво. І лише 2-річна Кіра (вона сиділа в дитячому кріслі на задньому сидінні зліва) ще подавала ознаки життя, коли до неї підбігли машиністи. Буквально за хвилину на місці вже були патрульні. Вони якраз проїжджали поояд із блокпостом, тож бійці, які там чергували, повідомили поліцейським про НП.

– Я підбіг до понівеченої машини, бачу — там дівчинка в дитячому кріслі. Ще дихає. Я відстібнув її, взяв на руки і побіг до нашого службового автомобіля. Ми не знали, чи викликали свідки «швидку» і як довго вона їха­тиме. Тож помчали в куликівську лікарню, — розповів старший сержант поліції Дмитро Шумал.

Дорогою патрульні зустріли «швидку», що неслася назустріч, і передали постраждалу дитину медикам. Вони прийняли рішен­ня везти її в Обласну дитячу лікарню. Туди Кіру доправили у стані клінічної смерті. Лі­карі намагалися врятувати дівчинку, прово­дячи всі можливі реанімаційні заходи, однак близько півночі її не стало.

Одним із перших на місце ДТП приїхав і бригадир колії Ігор Євсієнко:

— Мені о 21.05 зателефонувала черго­ва. Сказала, що на переїзді сталася аварія. Я виїхав із Куликівки і хвилин за десять уже був там. Молодшу дитину вже забрали патруль­ні, а тіло водія лежало в траві біля машини. Його дістали звідти. Було видно, що в чоло­віка зламані ребра, футболка і шорти були в крові. Жінку і старшу дитину затисло в машині. Їх тіла діставали не зразу. Дочекалися, поки приїде слідча група і проведе необхід­ні слідчі дії. Близько 0.45 евакуатором відтя­ли машину і пустили електричку. Рятуваль­ники ж вивільнили тіла загиблих. Вони мали численні переломи, голови були розбиті. Їх тіла поклали поряд із чоловіком. Там усі вони лежали аж до другої ночі, поки їх не забрали.

– Пасажири потяга весь цей час чекали, поки відновлять рух?
– Кому було недалеко, то видзвонювали знайомих із машинами і добиралися своїм ходом. А для решти прислали автобус, який довіз їх у Куликівку.

– З машиністами вдалося поговорити?
– Так. Вони розповіли, що бачили цю ма­шину, коли під ‘їжджали. Іномарка стояла пе­ред переїздом, пропускаючи їх. Вони посигналили. І вже коли були майже на переїзді (залишалося метрів 10-15), автівка рап­тово рушила вперед — прямо перед ни­ми. Машиністи стали екстрено гальмувати, але вже нічого не можна було вдіяти. Прота­ранили машину і сунули її перед собою, по­ки не зупинилися. Розказують, що того вечо­ра потяг трохи затримався під час свого відправлення, бо сталося якесь займання в другому вагоні. Та чи наздоганяли машиніс­ти графік – я не знаю. Проте експерти, які працювали на місці, сказали, що електропо­їзд їхав зі швидкістю 80 кілометрів за го­дину. Це показали записи із швидкісномірної стрічки (вона є в усіх локомотивах і авто­матично записує дані про час та швидкість руху. – Авт.) На місце аварії приїхав молод­ший брат водія. Розказував, що той недав­но повернувся з-під Бахмута і перебував на лікарняному.

Загиблий Денис Матвієнко був військо­вим. Усього місяць як повернувся зі Сходу України, де зазнав уже третьої контузії. При­пускають, що гучний гудок потяга міг викли­кати у нього асоціації з прильотом снаряда, тож він машинально дав по газах…

– Денис був справжнім патріотом Украї­ни і найкращим братом. Завжди на позитиві. У будь-який час до нього можна було зверну­тися по допомогу. І він никіоли не відмовляв. А ще дуже любив своїх донечок. Просто душі в них не чув. Мені його дужо бракуватиме.., — каже молодший брат Дениса 24-річний Да­вид.

Після строкової служби в армії він тро­хи попрацював у цивільній сфері, а в 2013-му підписав контракт. Став служити у ремонтно-відновлювальному батальйоні в Ніжині. Не раз їздив у зону АТО/ООС. А коли почалося повномасштабне вторгнення, увійшов до мінометного розрахунку, в складі якого боро­нив Ніжин. 30 березня 2022-го їхній розра­хунок, повертаючись машиною із завдання, підірвався на міні поблизу Великої дороги. Троє побратимів Дениса – Дмитро Крошка, Олександр Єсипенко та Олександр Чернега — загинули, а він дивом вижив. Вибу­ховою хвилею його викинуло з автівки. Денис зазнав дуже важкої контузії і майже півроку лікувався в чернігівському госпіталі. Опіс­ля пройшов перепідготовку і став сапером. Поїхав воювати на Схід України. Вони з по­братимами розчищали дорогу нашим штур­мовим групам, розміновуючи мінні поля.

Часто потрапляли під обстріли. На початку цього року поблизу Соледара Денис зазнав другої контузії, а в травні – третьої. Під Бахмутом. Минулого місяця він повернувся звідти з ро­тації. Казав, що найважче там — це втрачати побратимів. Але сам по собі він був сильний і чітко знав, за що і за кого воює. Після повер­нення з Бахмута Денис отримав 10 днів від­пустки. Тож разом із родиною з’їздив відпо­чити в Карпати. Після повернення братові да­ли можливість підлікуватися і пройти реабі­літацію. Він їздив на крапельниці в чернігів­ський шпиталь. І того злощасного дня вони якраз поверталися машиною звідти…

— Як гадаєте, що могло стати причи­ною трагедії?
— Важко сказати. В Інтернеті спершу пи­сали, буцімто Денис зумисно знехтував правилами, та я в це не вірю. Він завжди водив машину акуратно, а особливо коли їхав з дружиною і дітьми.

— Може і через його контузії фаталь­ним став гудок потяга?
— Можливо. Бог його знає, як усе було насправді.

— Як тримаєтеся після такого горя?
— Мамі на похороні стало зле і її забрала »швидка». Зараз вона в лікарні, тож мені ніяк не можна опускати рук.

Сказати кілька слів про Дениса погоди­лася і йогоо колишня товаришка по службі Анжеліка Онасенко:

— Востаннє із Денисом ми бачилися на початку червня, якраз після його поверення з-під Бахмута. Він казав, що планує відпочи­ти з родиною в Карпатах. А ще розповідав про успіхи своїх донечок, яких він обожнював. Зо­крема казав, що Лєра займається хореогра­фією і їй це дуже подобається. А він возить її машиною на заняття. Взагалі Денис був ду­же життєрадісною людиною. Щоправда, піс­ля загибелі побратимів (у березні 2022-го) став мовчазним. Проте від служби в армії не відмовлявся. Навпаки, знаю, що на Донеччині він завжди був у перших лавах, охоче брався навіть за найважчі завдання.

Анжела Матвієнко працювала медсе­строю в Ніжинській міській стоматполіклініці. Колеги говорять про неї як про чу­дову, енергійну та життєрадісну людину, ко­тра завжди була готова прийти на допомогу ближньому.
Попрощалися з родиною 16 липня в Ні­жині. Відспівували їх у Всіхсвятській церк­ві, а поховали на Фрунзівському кладовищі. Провести загиблих в останню путь прийшло багато друзів сім’ї, Денисові побратими, ко­леги Анжели, а також педагоги Ніжинської гімназії №3, де в 4-му класі навчалася покій­на Лєра.

Олексій Прищепа, газета “Гарт” від 20.07.2023. Джерело